Литвини - історико-етнографічна характеристика
Литвини – етнографічна група українців куди географічно входила і частина території сучасного Шосткинського району. Як зазначають етнографи литвини (Литвяки) - поширена в Україні стародавня назва слов'ян (білорусів і українців) вони походять з племені «Сіверян». Литвини - етнографічна група українського етносу, яка формувалася на перетині двох етноконтактних зон: українсько-білоруської та українсько-російської.
Назва «Литвини» з'являється в історичних документах з XIV ст., тобто з того часу, коли значна частина білоруських та українських земель стала підпорядкована Великому князівству Литовському.
Перші доступні нам відомості про них як своєрідну групу населення Північної України припадають на початок ХVІІІ століття.
Нині литвини живуть на крайній півночі України по обох берегах Десни в середній її течії та по ряду її приток (річки Івотка, Шостка, Свірж, Бичиха, Знобівка (Зноб), Смяч тощо). Це територія, що прилягає здебільшого до старовинного міста Новгорода-Сіверського й відома в історичній літературі під назвою Сіверщини (північний кут Сумської і північно-східна частина Чернігівської областей за сучасним адміністративним поділом). Повертаючи на південь, межа розселення литвинів іде вздовж залізниці від Середини-Буди до Ямполя і через села Білиця, Антонівка, Івот уздовж річки Івотки тягнеться на захід до Десни й села Погрібки, що є сучасною територією Шосткинщини.
Матеріальна й духовна культура литвинів в основі своїй - українська. Як і в інших регіонах України, тут розвивалися всі види господарської діяльності: рільництво, скотарство, рибальство, мисливство, збирання, хоча уже здавна переважало передусім хліборобство. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, а також льон і коноплі. Пшениці, як маловрожайної для Полісся культури, висівали порівняно небагато - аби мати "біле" борошно для випікання великодніх пасок, а ще на локшину, "ладки" та інше печиво у святкові дні. Натомість населення Подесіння вирощувало багато гречки (крім борошна на млинці й крупів на каші, вона давала солому для годівлі великої рогатої худоби й полову для свиней).
Традиційна рільнича техніка литвинів вирізнялася головним орним знаряддям - сохою. Сіяли з спеціального солом'яного або луб'яного козуба. По щойно посіяному просі проганяли отару овець, і таким чином верхній шар ґрунту ущільнювався й підрівнювався.
Жито здебільшого жали серпами. Решту зернових чоловіки косили косами з грабками або лучком, гострячи їх "тряпішками" (мантачками); жінки в'язали скошене заздалегідь заготованими перевеслами, вправно орудуючи "цурками" - маленькими відшліфованими кілочками.
Снопи складали просушувати в "хрести", "півкопи" та "копи", а потім возами звозили до клунь ("пунь") і "гумен", де його молотили ціпами (у 4 - 8 ціпів). Віяли, використовуючи лопатку-совок. Невелику кількість зерна переробляли на крупи та борошно за допомогою жорен і ручної ступи. Такі експонати розміщенні в експозиції нашого музею.
Сінокіс був важливим етапом у циклі сільськогосподарських робіт литвинів. У червні, коли підростали трави, з віддалених на 15 - 20 км від Десни сіл їхали підводами господарі, що мали покоси в заплаві Десни. Косарі-чоловіки з "гребцями" - молодицями й підлітками, приїжджали на один-два тижні, взявши з собою харчі (хліб і сало, пшоно), казани. Невдовзі на всій заплаві рясніли майстерно вивершені стоги. А вечорами, незважаючи на цілоденну виснажливу працю, косарі, зваривши куліш або юшку з виловленої там-таки риби і вгамувавши голод, збиралися гуртами, співали, танцювали, молодь різних сіл знайомилася.
На Сіверщині дуже поширеним було бджільництво. Багато хто з селян, що жили на околицях, у провулках чи на кутках, тримали по кілька вуликів бджіл, ставлячи їх на городі, в садку, а то й просто на подвір'ї. Заможні люди нерідко мали великі сади і пасіки до 100 колод. Улітку, коли зацвітали трави, вулики вночі вивозили підводами на луки й узлісся, а коли цвіла гречка - розташовували поблизу ланів, де вона росла. В нашому музеї експонують два зразки стародавніх вулики-колоди, які під час пошукової експедиції юннатам подарували мешканці села Горбово Н.-Сіверського району Чернігівської області.
Одним з найпоширеніших занять жіноцтва в кожній селянській сім'ї було прядіння й ткацтво. Одним з найпоширеніших занять жіноцтва До другої половини ХІХ століття волокно і вовну пряли, як і по всій Україні, за допомогою веретена, яке поступово було витіснене продуктивнішою прядкою. На Сіверщині був поширений різновид прядки з вертикальним розміщенням колеса. Пряля використовувала різні дерев'яні "гребені" й "гребінки", "цівки" для намотування ниток, які потім за допомогою невеличкої палочки з отвором - "юрка" змотувала в клубки. Сезон прядіння розпочинався восени коли закінчувалися польові роботи й молотьба.
Напрядені нитки за допомогою снівниць готували для навивання на ткацький верстат. Литвини використовували два типи кросен: стародавні "стави", у яких нитки чіпляли до стелі, і досконаліший рамний верстат (каркас його робили з товстих дощок і він мав кілька допоміжних деталей для зручності ткалі в роботі). Ткали полотно, рушники й скатертини ("настольники"), покривала ("рядна", "постілки"), мішки тощо. Для фарбування тканини вживали рослинні (червець), а також анілінові фабричні барвники. Виткане полотно вибілювали на сонці, розстеляючи його смугами просто неба на морогу біля водоймищ. Щоб надати більшої цінності вовняному полотну, з якого мали шити верхній одяг, його "били" на спеціальних валюшах при водяних млинах.
Деякі села особливо славилися своїми ремісниками. Приміром, Юринівка (тепер Степне Ямпільського району) - стельмахами, які майстерно виготовляли колеса, вози й сани, Шатрище - гончарями. Шатрищинські гончарі, роз'їжджаючи по селах на возах, заповнених горщиками й "махотками" (горнятками), мисками та іншими їхніми виробами, скликали покупців вигуками "по горшки". Вони продавали свої речі "насипом", тобто оцінюючи їх кількістю зерна, яке можна було в них насипати.
В розділі експозиції Музею «Посуд» є вироби з дерева та кераміки.
Структура керамічного посуду така, що він здатний сам регулювати температуру і вологість. Молоко завжди зберігалося в глиняному глечику, а вода в ньому навіть у спеку залишається прохолодною; до сіх пір дехто зберігає борошно в керамічних ємкостях, оскільки в таких умовах не заводяться шкідники.
Орнамент на гончарних виробах мав свою символіку: горизонтальні лінії або хвилясті із зиґзаґами – знак води. Наносились вони найчастіше на тому рівні, до якого наливали воду, що означало: хай ця посудина буде завжди повна.
З гончарними виробами пов’язана велика кількість обрядів і звичаїв, насамперед магічних. Це і розбивання горщика під час хрестин, весілля, і виставлення на тинах горщиків для оберігання від посухи.
Окрасою експозиції гончарських виробів музею є керамічний димар, датований кінцем ХІХ століття, вироблений майстром в селі Шатрищі.
Невіддільним елементом інтер'єру житла литвинів, як і по всій Україні, була скриня (у заможних селян ошатна, орнаментована), що мала своє традиційне місце між столом і полом. Вона належала жінці. Тут зберігалося святкове вбрання і повсякденний одяг, вінок, рушники, прикраси, а в прискринку (маленькій шухлядці вгорі, уздовж бічної стінки, для збереження різних дрібничок) — різноманітне зілля. Дівчині на виданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір'ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриня передавалася у спадок тільки після смерті її власниці. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну (від молі). Дівчина не дозволяла чужим заглядати у свою скриню, то була її таємниця.
Нашому музею була подарована скриня з незаможної родини села Араповичі Н.-Сіверського району Чернігівської області.
У кутку біля входу стояв "судник" або висіли мисник чи "шафа", біля печі приміщували кухонне начиння. Попід стінами ставили дубові "лавки". По діагоналі від печі був покуть: там стояв стіл, накритий скатертиною ("настольником") й "ослон", висіли або стояли в божниці образи під вишитими рушниками ("занавєсками").
Стіни над вікнами, дзеркалами, картинами чи фотографіями неодмінно прикрашали вишиваними рушниками, де виразними рисами характеризується ужиткове мистецтво литвинів. Багатством орнаментальних мотивів ("дерево життя", "вазони", "вершники", "ружі", "виноград", "півники" тощо) відзначалася традиційна вишивка, якою прикрашали декоративні рушники, занавіски-божнички, сорочки та інші вироби. Переважали червоний (різних відтінків) і чорний кольори.
Автентичні рушники литвинів прикрашають експозицію побуту музею «Світлиця», які було зібрано в селі Івот, місті Н.-Сіверськ, селі Біріно.
Освітлювалося житло каганцем або скіпкою, у новий час - фабричною гасовою лампою. Чи не єдиною особливістю житла литвинів, причому лише в деяких селах, наприклад у Юринівці, були розміщені над полом попід стіною "палаті", де взимку спали. У новий час вони зникли і саме зараз такі вироби зберігаються в колекції музею.
Культура утримання житла була завжди високою. Хату протягом дня не один раз підмітали, щотижня жінки за звичаєм підмазували припічок печі, підводили знадвору рудою або червоною глиною вікна й призьбу, до свят наново обмазували й білили хату.
Натільним жіночим і чоловічим одягом населення Сіверщини була домоткана біла сорочка (у жінок з вишитими рукавами й подолом, у чоловіків з вишитою маніжкою). Як поясний одяг жінки використовували сині або червоні "кумакові запаски", червоні картаті плахти й зрідка спідниці, які одягали так, щоб була видна вишивка подолу сорочки. На початку ХХ століття запаска й плахта стали виходити з моди і їх замінила "спідниця з нагрудником" (спідниця, пришита до безрукавної і безкомірної кофти). Чоловіки носили полотняні, а в прохолодну пору року суконні штани. За нагрудний одяг у жінок правили "карсетки". Плечовий одяг і чоловіків, і жінок складався зі свит, пошитих з білого (у заможних із сірого) домотканого сукна й обкладених тасьмою, а в жіночих - аплікованих ще по фалдах червоними або синіми шнурками. Заможніші селяни мали "юпкі", що бували з рукавами або (у дівчат) безрукавними, пошитими з китайки, ситцю чи того ж таки домотканого сукна. Поступово в жінок суконні безкомірні приталені "фалдами" юпки, а в чоловіків прямовисні "піджаки" витіснили свитку з ужитку. Взимку чоловіки й жінки одягали кожухи (у жінок - "кожу'шки" з орнаментованими, як і в свиті, фалдами). У негоду чоловіки поверх кожухів напинали ще суконний плащоподібний "чікмень", що мав високий сторчовий комір.
Головним убором чоловіків у теплу пору були повстяні шапки "єламки", взимку - шапки з овечого хутра з вухами. Поважні особи носили смушеві шапки. Жінки покривали голову "наміткою" з серпанкоподібного полотна, з червоною й блакитною облямівкою на кінцях, завдовжки до двох і більше сажнів. В урочистих випадках, а також у прохолоднішу погоду надівали "очіпок" з парчевим верхом. Повсякденним головним убором заміжніх жінок, без якого за звичаєм вони не могли показуватися навіть удома, була "сорока" - шапочка з легкої (темного або червоного кольору) тканини. Дівчата пов'язували голови "платками". При цьому верх голови з квітчастим вінком і стрічками, а також косою, що звисала на спину, залишався відкритим. На початку ХХ століття як теплий головний убір поширилися картаті кашемірові шалі.
В експозиції одягу у нашому музеї нараховується понад 50 зразків жіночого і чоловічого старовинного вбрання.
$IMG5$
У теплу пору року селяни ходили здебільшого босоніж. Тільки літні люди взувалися в легкі личаки ("щербаки"). Взимку поважні люди носили чоботи, а основна маса - личаки навскісного плетіння - "московці", підшиті з підошви тоненькими мотузочками ("підбивачками"). Плетіння личаків було виключно чоловічою справою, до якої ще змалечку прилучалися всі хлопці. Ноги обмотували "анучами", далі взували личаки й обв'язували їх "аборнямі" (шворками, які тягнулися від личаків). Дівчата й молодиці надівали з "черевиками" панчохи або вовняні "чулки".
Вивчаючи побут та звичаї литвинів, неможливо лишити поза увагою і такий важливий аспект життя, як харчування. З їжі у литвинів основними були круп'яно-борошняні страви і, звичайно, хліб. За звичаєм хліб, накритий скатертиною, разом з сіллю завжди лежав на столі. Найуживанішим був житній хліб півсферичної форми, вчинений звечора на розчині в діжі. При випіканні його жінка розстеляла на дерев'яну хлібну лопату дубове листя і, кинувши на нього балабух тіста та надавши хлібині форми, вправно "саджала" її в добре натоплену піч навколо жару.
Крім хліба, випікали ще "перепічки" з житнього борошна на сніданок. З гречаного борошна пекли млинці, які їли під час сніданку з салом, смальцем, вершковим маслом чи конопляною олією. Так само з гречаного борошна готували розмазню, "лемішку" (запарене тісто) й подібну до неї "затираху" та рідшу кисло-солодку "кулагу". З житнього, гречаного, а в свята з пшеничного борошна пекли "ладкі" (оладки) й різні пиріжки - з маком, капустою, квасолею, товченим конопляним насінням ("разінкі") тощо. Улюбленою стравою литвинів, як і всіх українців, були галушки й особливо вареники, приготовані з пшеничного борошна з сиром. На десерт подавали вареники з ягодами, вишнями, полуницями, чорницями, калиною тощо, а також здобне печиво ("вушкі") і мед.
З круп'яних страв найпоширенішими були пшоняний куліш, пшоняна й гречана каші. Їли каші з салом, шкварками, а також з молоком. Подавали їх до столу звичайно на обід як другу страву. Першою обідньою стравою був неодмінно борщ, залежно від пори - скоромний, пісний, зелений або холодний. Заправляли борщ товченим здором із цибулею або часником. У пісний борщ додавали рибу та гриби ("губи").
У ХІХ столітті додалася картопля. Страви з неї - "юшка" (суп картопляний, затовчений здором з цибулею), "товченка" на сніданок, жаренка (смажена картопля), яку їли з солоними огірками. З крохмалю варили плодово-ягідний і молочний киселі. На початку ХХ століття з тертої картоплі стали пекти деруни. Готували різноманітні страви з м'яса свійської птиці. Дуже поширеним харчовим продуктом було сало. Із свинини виготовляли ковбаси. Із свинячих ніг і голови, додаючи шматки м'яса, варили до свят холодне ("халадьонку"). Баранину і яловичину їли звичайно вареними. З м'яса готували печеню - "литовку", "драчону", "пряженю".
Коров'яче молоко пили свіжим або кислим. З нього робили масло, сир і сметану. З молочних страв часто готували налисники й сирники.
Улюбленими були риба й рибні страви. З напоїв, залежно від сезону, вживали узвар, березовий сік, грушевий квас або сирівець тощо.
Загалом для литвинів був характерний триразовий режим харчування, лише в довгий літній день, приблизно о 17 годині додавався ще "полудень". Господиня звичайно рано, ще вдосвіта вставала, розпалювала піч, готувала сніданок і обід. Вечеряли звичайно залишками від обіду. Рештки вчорашньої їжі згодовували худобі.
Яскрава й різнобарвна народна творчість литвинів. Населення краю відзначалося надзвичайною співучістю. Храмові й сімейні свята, будь-які інші урочистості чи навіть сходини гурту конче супроводив спів. Пісні були жанрово різноманітні (ліричні, календарно-обрядові, весільні тощо) - як спільні для всіх, так і окремо дівочі, парубочі тощо. Люди, що мали гарний голос і вміли добре співати, були особливо шанованими.
Моральність, людяність населення в масі своїй була дуже високою. Старців обдаровували бодай скибкою чи окрайцем хліба. На вулицях села зустрічні неодмінно віталися, це стосувалося і незнайомих людей. Діти зверталися до батьків тільки на "Ви".
Сьогодні, як ніколи, кожен з нас потребує розуміння, взаємоповаги, животоків народної мудрості. І ми, робимо все для того, щоб ми, учні, в цьому житті були розумними, відчували підтримку і повагу, були потрібними на цій землі. Не секрет, що історія, культура, традиції народу вчать нас бути гідними.
Пізнаючи дідів, пізнаємо внуків, тобто, пізнаючи предків, ми пізнаємо самих себе.
Без знання історії ми повинні визнати себе випадковостями, які не знають, як і навіщо прийшли у цей світ, як і для чого в ньому існують, як і до чого повинні прагнути.
В. Ключевський
Література
- Колосова В.П. Климентій Зиновіїв: Життя і творчість. - К., 1964; Зиновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. - К., 1971.
- Горленко В.Ф. Нариси з історії української етнографії. - К., 1964. - С.85-90.
- Пам'ятки українсько-руської мови і літератури / Видає археографічна комісія НТШ. - Львів, 1912. - Т.VІІ. - С.72.
- Шафонский А.Ф. Черниговского наместничества топографическое описание. - К., 1851. - Праця написана в 1785-1786 рр. і поширювалася в рукопису.
- Архів Російського географічного товариства. - Розряд 46. - Оп.1. - Арк.5,8,12,13,16,18,20,21,25.
- Богуславский Ф. Село Юриновка Новгород-Северского уезда Черниговской губернии в историческом и этнографическом отношениях // Черниговские губернские ведомости. - 1855. - №19.
- Косич М. Литвины-белорусы Черниговской губернии: Их быт и песни // Живая старина. - 1901. - №2, 3 - 4. - Окрема відбитка: Санкт-Петербург, 1902.
- Святский Д. Крестьянские костюмы в области соприкосновения Орловской, Курской и Черниговской губерний // Живая старина. - 1910. - №1-2.
- Українці: Історико-етнографічна монографія. У 2 т. - К., 1960. - Т.І . - Ч.1: [Макет]. - С.82.
- Культура і побут населення України. - К., 1993. - С.28; Горленко В. До проблеми вивчення етнографічної групи українців "литвини" // Полісся: мова, культура, історія. - К., 1996. - С.194-200; Українці: Історико-етнографічна монографія: У 2 кн. - Опішне, 1999. - Кн.1. - С.140 - 142.
- Білецький-Носенко П. Словник української мови. - К., 1966. - С.210.
- Пастушка - довгий (до 3-5 м) батіг на короткому дерев'яному держаку, сплетений з 8-10 тонких мотузків з вузеньким ремінцем на кінці.
- Богуславский Ф. Зазнач. праця. - С.159-160.
- Богуславский Ф. Зазнач. праця. - С.164.
- Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. - К., 1990. - С.686.
- Брюсов А.Я. Очерки по истории племен Европейской части СССР в неолитическую эпоху. - Москва, 1952. - С.192.
- Археологічні пам'ятки УРСР. - К., 1952. - Т.ІІІ. - С.244 - 246; Історія міст і сіл УРСР: Сумська область. - К., 1973. - С.11.
Завідуюча музеєм народознавства
Остапенко Л.В.
