28.3.2017, 06:15
» » »

Методична розробка сценарію "Дзвони Чорнобиля"

Автор: Остапенко Л.В.

Мета: Осмислити та усвідомити масштаби трагічних подій, розбудити почуття відповідальності перед наступним поколінням, виховувати глибоку повагу до людей, які віддали своє життя в ім’я майбутнього життя людства, розвивати почуття гордості за свій народ, прищеплювати любов до рідного краю.

Обладнання:  В центрі зали – журнальний столик, на якому знаходяться портрети пожежників, які загинули, червоні гвоздики, свічка пам’яті з чорною стрічкою.

 

Хід заходу

Ведуча 1:   26 квітня – День Скорботи, день пам’яті Чорнобильської трагедії. Вона вразила весь світ, приголомшила людей страшним розмахом невідомої раніше біди, трагічні наслідки якої відчуватиме ще не одне наступне покоління.

Учень  Чорних дат у людства є  немало.

Кожна з них – це міна під прогрес

Найстрашніше, що усіх спіткало, -

Вибух на Чорнобильської АЄС

Ведуча 2: Чудовими краєвидами, щедро врожайними садами, прекрасними місцями відпочинку, багатими лісами славилася Чорнобильська земля, та тільки до жахливої позначки, до радіаційної межі, проораної квітневої ночі 1986-го. Відтоді ця земля стала називатися зоною. Зона – це скалічена, непридатна до життя місцевість.

 

( Звучить „Реквієм” )

 

Учень             Не можна ні про що мовчати,

Горить тривогою чоло.

Ці вірші, роздуми і факти –

Це все було, було, було……

 

 Учень            Птахи складають гімн весні,

Всміхаються до сонця квіти,

А пам’ять лине в моторошні дні,

Гудуть жорстокі дзвони квітня.

 

( Б’ють дзвони )

 

Учень            Ти відомий сьогодні кожному –

Не ім’ям своїм, а бідою.

Тою вулицею порожньою

Понад Прип’ятською водою…..          

 

Учень             Мій Чорнобиль! Зелений пагорбе!

У якому ти жив сторіччі?

Запеклись перестиглі ягоди,

Наче кров на твоєму обличчі.

Ведуча 1:    Чорнобиль. Це назва невеличкого райцентру у 130 км від Києва. Заснований у Древній Русі, Чорнобиль дав своє гірке ім’я атомній електростанції, будівництво якої почалося у 1971 р. Раніше на цьому місці був голий пісок та ріденькі соснові переліски і чорнобиль. Чорнобиль. Чорнобиль….

 

Ведуча 2:   Для побудови міста і електростанції не потрібно було шукати місце і знищувати ліс, готувати площадку для будівництва. Вона сама знайшлася. Просто дивно, що серед могутніх сосен, повноводних озер, заводей і рівних берегів річки. Прип’ять ніби ненароком впала величезна пляма пустельної землі, порослої чорнобилем. Чорнобиль трава, яка має багато назв, одна з них – більник, біль чорний, чорнобиль. Сьогодні про це говорять, як про предзнамення.

 

Ведуча 1:    Дніпро, Прип’ять, українське Полісся… Місця на диво красиві. До того ронового дня 26 квітня – вони були місцем відпочинку тисяч людей. Але все це було до 26 квітня 1986 р. А цього дня, вірніше, тихої весняної ночі на 4-му енергоблоці ЧАЕС прогримів вибух, який сколихнув світ. Оспіваний мирний атом здавалося б, приручений, покірний і керований, вийшов з-під влади людей, вичерпуючи на земну поверхню вогняне нутро з незримою отрутою радіації. Неначе збулись пророчі слова святого Івана Богослова ”… велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. А ймення зорі тій – Полин!!!”

 

Ведуча 2:   Саме в ту ніч, із 25 на 26 квітня, час став уже далеко не мирний. Відлік пішов на години, хвилини, секунди. О першій годині 23 хвилини 40 секунд, коли всі безтурботно спали, над четвертим реактором Чорнобильської електростанції несподівано велетенське полум’я розірвало нічну темряву.

( Дзвін )

 

Учень    Обпекло, обпалило – у кров, у життя запеклося

Що несе воно дітям і нашим прийдешнім літам?!

А довкола жита піднімались і раптом ішли у колосся,

Довіряли птахи небесам і лісам, і вустам.

 

Учень    Ще збагнули не всі і не вся, що вогонь смертоносний,

Що нечутно вбиває – і корінь, і землю, і цвіт.

Що не вийти дитинству на теплі ожинові роси.

Не знайти на світанку над Прип’яттю вчора залишений слід.

 

( Дзвони наростають. Затихають )

 

Ведуча 1:  Протрубив третій караючий ангел – і стали ми атомом. Моторошно і страшно дивитися, як шепотять чорні стіни нескошених хлібів, звичний смарагд соснових лісів перефарбувався в рудий колір. Стоять мовчазні, спустошені радіаційним громом, хати. Не чути ні щебетання птахів, ні голосів сільських півнів. Якась жахлива порожнеча….

 

(Танок лісової мавки під тривожну музику)

 

Лісова мавка:  В зеленім лісі  я була царівна,

                            В зеленім лісі я була жива.

                            Рудим став ліс, рудими стали тіні,

                            Рудими стали крона і трава.

                            Руді кущі, руді, як лиси, зорі.

                            Руді вітри, сніги руді й хрущі.

                            Іржею пагонів з чорноземів похмурих

                            Продерлись в світ руді, руді дощі.

 

( Дзвони )

 

Ведуча 2: Лунають печальними переливами дзвони Чорнобиля. Сняться матерям сни, сповнені пекучих сліз. Із тривогою вчитуються вони у кожне повідомлення преси, у висновки медичних комісій, намагаються серцем розгадати скільки правди і неправди у тих рядках. Адже за ці роки ми зрозуміли, які безсилі перед отим страшним ядерним смерчем.

 

Учень: Мамо! Почуй мене, мамо!

Бачиш, що я помираю.

Мамо, врятуй мене, мамо, мамо, врятуй, я благаю,

Ненечко, якби ти знала, як мені хочеться жити.

Світ я ще бачила мало, але його полюбила.

Мамо, як весело в цвіті бджілка маленька літає,

Сонечко лагідно світить, вітер з хмаринками грає,

Веснонька землю голубить: в квіти і в трави вдягає,

Балує, жалує, любить, тихо щось шепче, співає.

Мамо, як гарно у житі ластівка, й жайвір літає.

Мамо, як добре в цім світі. Мамо, я жити бажаю!

Порятуй від смерті, рідна. Квіточка моя яскрава,

Матінко, горлице ніжна, що у Чорнобилі сталось?

Мамо, чому я хворію! Чого ти плачеш ночами?

Мамо, невже не зумію батька обняти руками?

Чом на очах твоїх сльози? Чом не всміхнешся ніколи?

Чи заплетеш мені коси, коли піду я до школи?

Ненько, чого ти ридаєш? Мамо, невже помираю?

Як помогти, ти не знаєш? Мамо! Не хочу до раю!

Хочу я бути з тобою, жити, радіти так само.

І не вплітатись журбою в коси твої, моя мамо.

 

Ведуча 1: Питається мене дитя –

Іще не відає нічого.

Стражданнями страхіття зле

Націлилось на нього.

За всіх, за всіх на світі матерів

Питаю я, благаю я:

Не дайте в полум’ї згоріть,

Хай усміхається дитя.

 

Учень        Так, земля заводнилась

                    І стала страшна, ніби атом.

                    Ви не знали про це,

                    Молоді оборонці життя. 

                    Кожен з вас до кінця.

                    Залишався і в смерті солдатом,

                    І про власну хоробрість

                    Не знали ви ще до пуття.

 

Учень         Тільки смерть зупинить ту

                    Підступну, що атомом зветься,

                    Де живе все згорає

                    На її непомітному тлі.

                    Ви плечем до плеча пов’язались

                    І серцем до серця,

                    Ідучи у вогонь

                    Лиш заради життя на землі.

 

Учень         Ви – безумство хоробрих –

                    Все назавжди зріднили собою:

                    Землю сущу і лютий вогонь,

                    І відвагу людську.

                    Нам лишається пам’ять,

                    Що світить життям і Любов’ю,

                    Тим високим життям,

                    Що дається лиш раз на віку.

 

Ведуча 2: За покликом рідної землі на захист свого народу першими до палаючого реактора за тривогою прибули пожежні з охорони ЧАЕС на чолі з начальником варти Володимиром Правиком. Потім прибуло підкріплення з міста Прип’яті на чолі з лейтенантом Віктором Кибенком.

 

Учень       Лейтенанти – хлопці непохитні,

Молоде, вогненне покоління.

Ви, як пам’ять у тривожнім світі,

Роду незнищенного коріння.

Сівачі, поліщуки від роду –

Ви з вогнем назавжди подружили,

В сонцеткану днину і негоду,

Той вогонь перепинить зуміли.

Де Дніпро та Прип’ять, та Іванків,

Там, де небо осягали очі,

Ваші ще недостані світанки,

Ще невиспівані ваші ночі.

Як літа і думи добровісні,

В пам’яті лишилися навіки,

Та іще у материнській пісні,

В небі, що купає наші руки.

Лейтенанти – мужність і звитяга,

Від землі ви набирали сили –

Ще далеко десь до саркофага,

Та вогонь життям ви заступили.

 

Учень      Першим важко. Ви ж були найперші,

                 Із вогню та в полум’я ступили.

                 Не до подвигів і не до звершень

                 Ви ж собою людство заступили.

                 Лейтенанти – ратники Вітчизни,

                 Юні сурмачі своєї долі,

                 Випали вам дні – страшні і грізні –

                 З чорним сонцем в синьому роздолі,

                 Залишились іскрами на тверді

                 І  палахкотіли, ніби гасла.

                 Станемо життям супроти смерті.

                 Де Дніпро та Прип’ять, та Іванків,

                 Там, де пахне хлібом поле отче,

                 Ще не висвітлені ваші ранки,

                 Ще не визорені ваші ночі.

                 Тільки б жити – це бунтує спрага –

                 Та продовжить пісню родоводу…

                 А лишилась вірності присяга –

                 Батьківщині, Матері, Народу.

 

Ведуча 1: Вступивши в полум’я смертельної небезпеки, яким дихав реактор, пожежні в ту ніч, не шкодуючи сил і життя, виконали присягу на вірність народові України.

( Звучить „Реквієм” )

 

Учень          А трагедія кожну мить наростала,

                      Мов зібрала зі світу пожежі, розплати, війну.

                      І, немов з Хіросіми, з безодні повстала,

                      Перед людством відкривши свою таїну.

Учень          Зойкнула Земля чаїним криком:

                - Сину, вбереже і захистити! -

                     -  Вийшла мати  із іконним ликом:

                - Йди, синочок. Хто ж, коли не ти?

                Спалахнуло небо, впало крижнем:

                - Сину, вбережи і захистити! –

                Вийшла жінка з немовлятком ніжним:

                - Йди коханий. Хто ж, коли не ти?

                …І уже ні сина, ані мужа.

                Лиш розвести зоряні поля…

                Та пліч-о-пліч стали біль і мужність,

                Дух і воля, небо і Земля.

 

Учень      Жорстока ноче, о яка ти довга!

                 В тобі, як крик і мука, вість одна…

                 Ті, що пішли в огонь, ввійшли у стогін,

                 У душу, болем згорнену до дна.

 

Учень        І може, стали ми від болю ближчі,

                   Четвертий блок заповнив думи вщерть…

                   Як відродить землі ясне обличчя,

                    Коли нічим не зупинити смерть?

Ведуча 2:   Найпершим, у кого зупинилося на мить вибуху серце, був старший оператор Валерій Іванович Ходемчук. За ним незабаром помер на посту його друг Володимир Миколайович Шашенюк. Його, опаленого та опроміненого, винести на руках пожежники і поховали на першому сільському кладовищі. Валерія так і не знайшли. Четвертий блок став для нього і могилою, і пам’яттю. Можливо, на тій бетонній стіні колись напишуть, що не реактор там похований, а він, Валерій Ходемчук…

 

Учень          Палаюча безодня ночі,

                      Нема ні впину, ні кінця.

                     А ранок ще страждають доточить,

                      Ще сколихне людські серця.

 

Учень           Ще день, мов поклик розів’ється

                      У небі, в обріях земних.

                       І пам’ять зболеного серця

                       Назве і мертвих, і живих.

 

Ведуча 1:  А вогонь все лютував, не затихав. Відкритий реактор, а зверху над його смертельним радіаційним диханням, на величезній висоті маячили маленькі фігури, в полум’ї тріскотів дах машинної золи. Навколо, разом з вогнем, клубочився їдкий дим, киплячий бітум пропалював черевики і в’їдався у шкіру.

 

Ведуча 2: До п’ятої години ранку пожежа була ліквідована. Подув легенький вітерець і величезний стовп диму, пилюки, копоті відірвався від реактора і посунув територією України, Білорусії, сіючи  смертоносну радіацію…

 

Ведуча 1:   Їх було 28 – пожежних Чорнобиля. Вони першими прийняли найжорстокішими удар на четвертому блоці станції. Ніхто із них не здригнувся, не відступив перед обличчям неймовірної небезпеки.

 

Учень          Живі і мертві… всі відважні

                      Вітчизни – матері сини.

                     Людське життя, мов цвіт черешні,

                     Осипалось… не з їх вини!

 

Учень           Нам горе люте миром перебути,

                      Нам поховати зло в бетон і бронь.

                      І не забути, доки світ і люди,

                      Синів в землі, що відвели вогонь.

 

Ведуча 2: На підмосковному кладовищі на скромних плитах з червоними зірками довічно викарбувані імена:

  • Володимира Правика;
  • Миколи Ващука;
  • Василя Ігнатенка;
  • Віктора Дибенка;
  • Миколи Тищенка;
  • Володимира Тищури – перших, хто собою закрив вогонь.

 

Учень                    Рахунок буде – 904

                                Всіх поіменно – у не забуття…

                                І буде суд, який поверне віру,

                                Та не поверне молоді життя…

 

Учень                   А думка людська пам’ятатиме вас

                               А пам’ять людська повертатиме вас

                               Безумство хоробрих – де вічність і мить,

                               Де згасли для вас і життя, і блакить.

                               Де зір ваш затьмарить скорбота земна.

                               Де нам, як набат, імена, імена…

Ведуча 1:  Вшануймо ж хвилиною мовчання пам’ять тих, хто віддав своє життя під час ліквідації Чорнобильської катастрофи.

 

Скачати повну версію сценарію 

 

Сергій Корніенко
Категорія: Розробки сценаріїв виховних заходів | (12.12.2015) Автор: |
Переглядів: 728 | Рейтинг: 5.0/5| Оцінили: 2
Ім`я *:
Email *:
Код *: